Вишивка гладдю на Любешівщині найбільшого поширення набула у 1940–1960-х роках ХХ століття. У той період святкове жіноче вбрання було обов’язковим атрибутом дівочої честі та майстерності. Старші люди казали: «В чому під вінець, у тому й кінець», адже вірили, що мати впізнає свою доньку на тому світі по сорочці. Цей вислів глибоко передавав значення українського строю у житті жінки.
У ті роки кожна дівчина готувала собі вишите гладдю вбрання до весілля. Звичайний лляний одяг був буденним, а святковий комплект – особливим і урочистим. Дівчата сходилися на вечорниці, при світлі лучини чи гасових ламп вишивали, перебивали малюнки через кальку, намагалися зробити свій виріб найкрасивішим. Хлопці приходили придивлятися, адже вбрання свідчило про працьовитість дівчини та достаток родини, бо нитки й стрічки коштували дорого.
Святковий комплект складався із сорочки, спідниці у складки, фартуха та хустки. Спідницю складали «при складці до складки», клали під гніт, щоб складки були рівними, а знизу пришивали «ґальони» – стрічки, які не давали їй підійматися під час танців. Фартухи оздоблювали «гарунком» – мереживом, сплетеним гачком або придбаним, з’єднували частини тканини мереживними вставками. Хустки прикрашали «кутасами», виконаними в техніці макраме або гачком, із великим букетом на куті.
Сорочки мали уставковий крій із ласткою, коміром і манішкою. Вишивку розміщували на уставці, рукавах, манжетах, комірі та манішці. Характерною ознакою Любешівщини був поперечний орнамент на грудях, який разом із вишитою планкою утворював візуальний хрест. На рукавах виконували об’ємний підуставковий малюнок, під яким розміщували три або п’ять букетів. Типовим мотивом були пишні букети квітів із бантом. Переважали червоний, темний бірюзовий, зелений, синій, фіолетовий, жовтий кольори та їх відтінки. Стрій завершували тканою крайкою, скляним намистом «лускавки» чи пацьорками, скляними або перламутровими ґудзиками.
Вбрання одягали до церкви, на весілля (зокрема під час обряду знімання вінка молодої та одягання хустки), на храмові свята та музики. У 1990-х роках жінки ще активніше стали використовувати його як святковий одяг.
Сьогодні ця традиція продовжує жити у Любешівській громаді. Жінки старшого покоління зберігають автентичні зразки у родинних колекціях і передають знання про техніку гладі, крій та оздоблення молодшим. Стрій відтворюють для свят, культурних заходів і релігійних подій. У селі Бучин під час щорічної хресної ходи до свята Миколая (22 травня) місцеві жительки й нині зустрічають процесію у традиційних костюмах. Про побутування цієї традиції розповідали мешканки громади – Черевко Степанида Пилипівна (1932 р. н., с. Залізниця), Музика Ганна Василівна (1935 р. н., с. Люб’язь), Андрусик Анастасія (1953 р. н., проживала у с. Залаззя), а також Бондарчук Ганна Лазорівна. Їхні спогади засвідчують, що вбрання вважалося винятково святковим і готувалося з особливою старанністю.
Сьогодні традиційний жіночий стрій виконує важливу об’єднавчу функцію: він стає центром уваги під час свят, фестивалів, фольклорних дійств і релігійних подій, де громада відтворює свої традиції та звичаї. Молодь дедалі активніше звертається до автентичного одягу як до джерела натхнення та способу виявити свою приналежність до рідного краю. Про збереження родинних строїв і передачу пам’яті розповідають онуки носіїв традиції – Домашич Віта та Аня Мельничук, які популяризують спадщину своїх бабусь у громадському просторі.
Вагомий внесок у збереження традиції роблять місцеві майстрині – Валентина Зусько (село В’язівно) та Марія Дусик, які проводять майстер-класи, беруть участь у виставках, демонструють автентичні зразки одягу та навчають охочих техніці традиційної вишивки гладдю.
Традиційне жіноче вбрання, вишите гладдю, є унікальною локальною спадщиною Любешівщини. Воно поєднує покоління, зберігає історичну пам’ять і формує відчуття приналежності до рідного краю. Попри плин часу, ця традиція залишається живою, впізнаваною та значущою для громади.
